cb527180

Давыдов Анатолий - Цiлющий Камiнь (На Украинском Языке)



Анатолiй Давидов
ЦIЛЮЩИЙ КАМIНЬ
Iсторико-пригодницька повiсть
Анатолiй Давидов за освiтою природознавець, педагог. Це врештi й
визначило коло його письменницьких уподобань.
Вiн увiйшов в лiтературу з глибоким i щирим переконанням, що
написане має не лише iз захопленням читатися, а й активно працювати на
очищення людських душ. Кожен його твiр - це насамперед прозора думка,
заклик, застереження: знайте природу, любiть її, бережiть. Навiть у
невеличке оповiдання вiн умiє закласти серйозну наукову iнформацiю.
Ось чому до творiв письменника охоче звертаються школярi, всi, хто
цiкавиться дивосвiтом природи.
Повiсть "Цiлющий камiнь", яка друкувалась в "Пiонерiї" в 1981-1982
роках, виявилася дещо несподiваною для його творчостi. "Це, без
перебiльшення, прекрасний художнiй твiр, - писав у тi часи Вiктор
Близнець. - А. Давидов звернувся до теми з життя первiсних людей, а
тема ця вимагає неабиякої сили уяви, вимагає, вмiння будувати гострий
драматичний сюжет (бо ж повiсть iсторична), вмiння лiпити образи i
образи людей дуже вiддалених епох, вмiння змалювати обставини i
обстановку, якi разюче не схожi на пiзнiше, цивiлiзоване життя людей.
I Давидов з усiм цим упорався блискуче: вiн продемонстрував ще одну,
трохи несподiвану для нас, зате яскраву грань свого таланту. В душi
бiолога, виявляється, давно i непомiтно жив письменник-iсторик!"
Пропонуємо вашiй увазi -цю повiсть.
Анатолiй Давидов - лауреат республiканської лiтературної премiї
iменi Лесi Українки.
Вигнання
(Напад мамонтiв. Кер рятує Священний вогонь.
Суворий закон. Приготування в далеку дорогу. Супутниця)
Мамонти трощили все з такою ненавистю, нiби хотiли помститись за
своїх родичiв, з кiсток яких було складено отi жалюгiднi житла.
Ватажок стада осатанiло топтався своїми широченними ступнями по
Священному вогню, аж задимiла на ньому густа шерсть. Тодi вiн
переможно заревiв, вiдкинув хоботом товсту шкуру, якою було вкрите
головне - Материнське житло, й подався до рiчки. За ним рушили iншi.
Кер, сидячи на високому деревi, ще довго спостерiгав, як тварини
бовтались у водi, обливаючи одна одну, а коли переконався, що тi вже
не повернуться, з острахом наблизився до зруйнованих жител. Десь тут,
пiд понiвеченими шкурами, кiстками i бивнями, лежить старий Ор.
Скiльки й пам'ятає Кер, хоч би куди вирушав рiд - на полювання чи, як
зараз, по корiння, - Ор лишався бiля Священного вогню. Старий не знав
голоду: бiля його житла завжди лежала їжа, навiть тодi, коли
голодували всi. Але й Ор не мав спокою - вдень i вночi вiн пiдтримував
Вогонь. Нiхто не мав права, навiть Мати роду, самочинно запалити вiд
того Вогню бодай скалочку. Це робив тiльки Ор.
- Ор! Ор!.. Де ти? - тихо покликав старого Кер. Анi звуку. Кер
пiдiйшов до Священного вогню. Розкиданi довкола головешки ледь
жеврiли.
"А що як Вогонь помре?" - вжахнувся хлопець. Багаття завжди
зiгрiвало всiх у холоднi ночi, на ньому смажилося м'ясо, Вогонь
захищає людей вiд нападу хижих звiрiв.
Кер озирнувся i побачив Ора. Старого не можна було впiзнати: так
понiвечили його звiрi. Хлопець кинувся на допомогу, але Ор зупинив
його:
- Дай Вогневi їсти!
- Боюся, Ор! Священний вогонь може не прийняти вiд мене... Я не
оборонив його вiд мамонтiв!
- Швидше, бо вiн сконає! I тодi всi загинуть... - прохрипiв
старий. Голова його безвiльно впала на землю, а тiло здригнулося. Кер
зрозумiв, що Ор помирає. Тодi хлопець заплющив очi, повернувся
обличчям до Вогню й кинув у нього кiлька галузок.
Кер боявся розтулити по



Назад